Ось уже й три роки, як ми живемо без нашої донечки Надюшеньки… Начебто, і чималий час, але, як я сьогодні бачу, він зовсім нічого не змінює – наш біль, він ніколи не зможе пройти, адже наша дівчинка – це частка нашої душі, частина нашого серця. Такий біль не минає… Досі так і не розумієш, ніяк не усвідомлюєш своїм материнським серцем, такої страшної втрати – невже це з нами трапилося?.. ну як таке могло статися?.. чому так, як можна з цим упокоритися і навіть ще якось жити? І часто – і днями, і ночами, – перед очима спливають картинки болісних днів моєї дівчинки: тоді моє серце стискається, а всередині, наче хтось безжально випалює все, що там є. А роздуми про те, яка б вона могла бути сьогодні моя дівчинка, як би жила… Вони рвуть серце на шматки. Досі ще не минає вироблене роками почуття та бажання – взяти телефон, набрати її номер, я кажу сама собі – “ось, зараз зателефоную, спитаю як вона там, моя доню?”, але розумію – там, де вона зараз, ні телефону, і лише молитва – наша розмова, розмова з нею… Жити з цим дуже важко.
Мені, і таким же мамам як я, завжди доводиться вдавати, що ти живеш, що нічого не сталося, посміхатися, щоб не викликати жалю до себе, але якби хтось зазирнув нам усередину, то побачив би, що наша рана – вона кровоточить та болить. І як же важко в ці дні її відходу… Хочеться кричати й бігти, бігти туди, де ніхто тебе не знає і не бачить. Хочеться залишитися наодинці, з Творцем, з Батьком, який мене любить, розуміє і може розділити мій біль, і говорити, говорити тільки з Ним… Як я вже розумію, це ніколи не пройде, а навпаки, згодом стає ще важчим…
Моя кохана дівчинко, як же нам усім тебе не вистачає! Як же ми по тобі скучили… Але не хвилюйся за мене – з Божою допомогою я все зможу, я витримаю, я робитиму все, аби тільки тобі там було добре від того, що я роблю, і тобі було спокійно за мене . І ми обов’язково зустрінемося, і пробудемо разом довгі роки вічності! Так я і живу – живу заради світлої пам’яті про мою донечку, заради синочка, чоловіка, моїх рідних, заради допомоги іншим дітям… Живу, як і багато інших мам, що втратили діток, зі спогадами про свої крові, і з надією на нову зустріч із ними!
Надюша. Ти так хотіла жити… І ми любимо та пам’ятаємо тебе саме такою!
Так, сьогодні я роблю і робитиму все, що залежить від мене, аби більше ніколи не бачити біль і страждання наших дітей. Якби я тільки могла, я небо опустила б на землю, щоб більше ніколи не бачити горе і сльози наших матерів! Якби я могла!.. Допоможи і зміцни нас усіх, Господи!
Сьогодні я прошу вас усіх, дорогі наші помічники, помолитися за мою донечку, молитися за інших дітей, що пішли, і молитися за нас, їхніх батьків. Ваші молитви надають нам сили жити далі. Дякую вам усім дорогі, за ваші розумні серця!
Бережіть себе та своїх близьких! Дорожіть щодня, проведеному в колі своєї улюбленої родини!
СТОРІНКА З РЕКВІЗИТАМИ