Весна, що плавно переходить у літо, пестить нас теплом і тішить погляд ніжно-зеленим листям. Ця пора року має дивовижну силу змінювати не лише все навколо себе, а й нас самих, нашу зовнішність, настрій. Весна народжує в наших серцях найніжніші, найвищі почуття, і нам хочеться любити, мріяти, літати…
Але чи відчувають подібні почуття наші діти – діти, які перебувають сьогодні під крапельницями, які ведуть боротьбу за своє життя?! Можу вам сказати напевно, що молодші, які ще не цілком розуміють, що саме з ними відбувається, думають, що так воно і треба, що таке воно і є – це життя, і іншим воно не може бути. Вони упокорюються, терплять і чекають, що колись для них настануть і найкращі часи. Але що думають із цього приводу дорослі діти? Які в них думки та почуття у серцях? Адже це діти, які вже все розуміють, які бачать, як йдуть від них їхні нові друзі… Щодня вони бачать страждання інших дітей і зазнають свого власного нестерпного болю. Що думають вони, і які душевні муки їм доводиться виносити в такі хвилини, знає лише Господь!
Мені не з чуток знайомі ці почуття та страждання дитини… Знайомі почуття болю та провини – почуття, якими лише частково, але ділилася моя донечка Надюшка під час лікування та в останні дні перед її відходом на небеса. Психологічно, нашим дорослим дітям лікування дається набагато важче, ніж малюкам, адже у них вже є розуміння та уявлення про цю страшну хворобу, і вони знають, з яким підступним ворогом вони зіткнулися, і що на кону в цій битві стоїть їхнє життя. Але при всьому цьому вони примудряються ще й шкодувати своїх матусь, що знаходяться біля них день і ніч, шкодувати і втішати, підбадьорювати та витирати сльози з улюблених маминих очей.
Так! На додачу до всіх страждань, вони відчувають ще і свою провину – провину за те, що через їхню хворобу змушена страждати вся родина, що на їх лікування повинні витрачатися останні сімейні заощадження. У такі хвилини вони вважають себе важким тягарем для своїх рідних.
Останні два місяці болісного догляду моєї донечки були для нас найстрашнішими і найважчими днями в житті. Крім нестерпного болю від того, що ми бачимо страждання своєї дочки і не можемо їй нічим допомогти, крім почуття безпорадності, від якого руйнується весь світ, звучали ще й її слова – слова прощання, прощення, останні бажання та настанови сім’ї. Вони розривали серце і душу на шматки… Вона просила вибачення за те, що своєю хворобою завдала нам багато болю та страждань, що відняла мене у свого братика і забрала на себе всю нашу увагу, просила не ображатись на Бога, навіть якщо Він її забере, не залишати хворих дітей та їхніх мам… Говорила і в чому її ховати – знаючи, що залишає нас, моя дівчинка вже уявляла себе у весільній сукні, як до неї прийдуть прощатись її однокласники, друзі, подруги… Це слухати було нестерпно! А скільки вона ще говорила, але не мені, бо шкодувала мене до останньої хвилини свого життя… У хоспіс до неї приходили лише рідні та близькі; ті, кого вона хотіла бачити, і перед ким могла не приховувати та не соромитися свого стану повної безпорадності. Своєю улюбленою вчителькою з журналістики, яка щодня їй купувала різні подарунки, вона сказала: «Не купуйте мені вже нічого, не витрачайте на мене гроші – це все мені вже не знадобиться. Тільки не кажіть моїй мамі, вона все ще думає і вірить, що я житиму, але я знаю, що скоро помру. Але не кажіть матусі, не забирайте у неї надію, нехай вона поки що вірить…»
Що думала моя дівчинка у той момент, коли знала, що вже вмирає? Який душевний біль вона переживала в собі в ті страшні хвилини? Коли я думаю про це, моє серце зупиняється.
Сидячи на лавці в парку, біля лікарні, вона спостерігала за життям навколо себе, дивилася, як гуляють діти, молоді мами з колясками, і знала, що незабаром їй цього вже не побачити, і мати не судиться. У них життя триває, а його може обірватися будь-якої миті.
Все це дуже боляче! Моя рана не перестає кровоточити, мою тугу ніяк і нічим не втримати – вона летить туди, до моєї дитини. Долю ніяк не змінити і найстрашніше, що нічого вже не можна повернути. Мені важко передати вам словами ті почуття, що в мені сьогодні живуть, але часто я не сплю саме через ці почуття, ці думки… Якби я могла, я б все віддала, аби більше ніколи не бачити страждання наших дітей , якби я могла, я б небо опустила на землю, щоб більше ніколи не бачити горе і сльози наших матерів! Якби я могла!.. Допоможи і зміцни нас усіх, Господи!
Так вони і минають, ці роки… Зовсім скоро, у червні, буде 3 роки, як немає моєї дівчинки, і втішає мене лише одне – Божа віра… Тільки вона надає мені сили жити сьогодні, жити для інших! Віра у вічне життя, і надія на нову зустріч із моєю дівчинкою.
Так, усі ці діти, наші діти – вони особливі! Добрі, люблячі, розумні, адже Господь Сам обрав і продовжує обирати їх сьогодні для неба. А я дуже хочу донести вам сьогодні їхні переживання, їхній біль, їхні страждання, як фізичні, так і душевні, щоб ви могли зрозуміти наскільки вони сильні, і як багато нам можна в них повчитися – мужності, вірі та любові. Можливо, багато хто з вас зверне сьогодні більше свою увагу на дорослих діток, які дуже хочуть жити і дуже потребують нашої з вами допомоги, підтримки та слів підбадьорення.
Я дуже хочу, щоб усі мами, діти яких сьогодні хворіють, допомогли своїм дітям упоратися з почуттям провини, яке закрадається в їхніх серцях! Будь ласка, постарайтеся частіше говорити своїм кровиночкам, що вони і є наше життя, що ми любимо їх і живемо заради них.
Давайте ми з вами не залишатимемо наших мам та їхніх дітей самих наодинці з таким тяжким випробуванням, адже разом нести такий величезний хрест набагато легше. Нехай головною цінністю у вашому житті сьогодні стануть не матеріальні блага, а ваші діти, їх і ваша душа, які потребують спасіння! Любіть своїх дітей, приділяйте їм належну увагу, обіймайте їх, і частіше говоріть про свою любов до них – все марно, якщо ми любові не маємо.
Коли я сьогодні намагаюся допомагати своїм підопічним, я люблю їх усіх однаково – як малюків так і дорослих, і молюся за кожного з них, ніжно їх обіймаю, і щоразу ніби заново переживаю той, знайомий мені вже біль – біль моєї дитини, і біль дитину чужого, але теж мого! Так, це дуже важко, але знаючи їхні почуття і почуття їхніх батьків, я прошу у Бога сил, щоб іти разом з ними, щоб розділити з ними найважчу частину їхнього життя, і бути поряд до кінця. Наскільки вистачить моїх сил, доки битиметься моє серце, я хочу залишатися поряд з ними – тепер це вже назавжди…
Не втрачається зв’язок і з батьками дітей, які пішли в інший світ, відійшли до Господа. У рамках проекту «Від серця до серця» ми регулярно зустрічаємося та спілкуємося з ними – з кимось ці зустрічі особисті, а з іншими ми зустрічаємося всі разом: все залежить від того, як вони самі бажають, і аби їм від цього було хоч трошки легше.
Тільки так – виявляючи любов, доброту, довготерпіння та милосердя, можна зберегти істинну Божу любов, яка зігріває наші серця і освячує усі сторони нашого життя. Тільки так ми можемо повернути та примножити радість у нашому житті: радість, що йде з Неба; радість від того, що робиш добро іншому; радість, яка робить нас здоровішими і красивішими не тільки душею, а й зовні.
Наше життя сповнене дивовижних можливостей робити те, до чого ми з вами покликані. Давайте не зупинятимемося через те, що у нас щось не виходить, адже великі можливості приходять до тих, хто реалізує себе в тому, що робить. Нехай усе найпрекрасніше, що є сьогодні навколо нас, нагадує нам про кристальну чистоту річок і зелені поля, про розлогі дерева і життєдайні джерела, про сяюче місто і той світ краси, який не може зобразити художник, не в змозі описати жодна людина, але в який ми покликані вселитися. Нагадує про наш справжній дім, дім Небесний…
Я хочу, щоб у кожного з вас, були живі і здорові близькі люди, була щаслива сім’я, і щоб щодня ви поверталися до себе додому, де вас люблять і чекають! Бережіть себе та своїх близьких! Дорожіть кожним своїм днем, прожитим у колі своєї улюбленої родини!