Чим живуть і що вони відчувають, потрапляючи до дитячого онкологічного відділення!
Моє серце і душа радіє щоразу, коли я бачу їхню радісну посмішку і запитальні очі, які чекають знову і знову чогось нового і несподіваного від наших зустрічей з ними.
Що було, що є та що ще буде?! Якщо озирнутися трохи назад, у той час, коли я сама, як і ці батьки сьогодні, опинилася в повній розгубленості та безвиході від жахливого страху за життя своєї дитини, сила і впевненість у завтрашньому дні, кудись поділася і ноги мої не знаходили твердого ґрунту. …
З першої хвилини, коли я переступила поріг дитячого онкологічного відділення навесні 2006 року зі своєю донечкою, я побачила там стільки болю і стільки страждань, що в моїх жилах тоді застигала кров і паралізувало розум. Скільки ж там хворих діток, скільки розпачу, скільки болю та сліз… Починаючи з немовлят і закінчуючи дорослими підлітками! Потрапляючи туди, проживаючи і переживаючи там зовсім інше і невиносно важке життя, ці діти та їхні батьки, стають вже зовсім іншими людьми, усвідомлюючи через цей страшний біль, цінності всього їхнього земного життя…
І якщо з першого дня, вони навіть чути не могли про страшний діагноз у своїх дітей, не те що вже вимовляти в слух слово рак, то через якийсь час про нього вже говорили, як про нежить, який можна лікувати і вилікувати. Перебуваючи там, в онкологічному відділенні, для цих батьків, настає зовсім нове і не відоме їм життя, життя яке привело їх у повний глухий кут, поставило на коліна, і змусило посилено волати до Бога, просячи у Нього допомоги, виходу та порятунку для своїх дітей .
Спочатку всі вони стають безпорадними та беззахисними і до кінця ще не розуміють, що відбувається і що загрожує їхнім дітям, але з кожним днем, усвідомлюючи всю ситуацію, вони стають сильними та терплячими борцями за життя своїх дітей. І тоді, життя у відділенні, поетапно знайомить їх із усім, що треба їм знати і дуже швидко вчить їх працювати з крапельницями, катетерами, шприцами.
І все, що там відбувається, все, що вони бачать, чують, роблять і переживають, я вже знаю, що воно не проходить для них безвісти. Все воно повільно накопичується, відкладається в голові, у підсвідомості, у душі та серці, а потім обов’язково себе проявляє.
Вже три роки минуло, як немає моєї дівчинки на цьому світі, а я ще й досі здригаюся ночами, з жахом від того: “Як я могла заснути, я проспала… і апарат не пропищав, треба поміняти крапельницю…” повітря потрапило… про Боже “!!?! Господи допоможи! Усередині все тремтить, серце б’є від жахливого страху – пропустила! А опам’ятавшись, розумієш, що все вже, все залишилося там, а мені залишилася лише пам’ять, тоді намагаєшся заспокоїтися, ллються сльози і до ранку вже немає сну …”
Побачивши і відчувши все це на собі, прямо на коридорі відділення, зі сльозами та смиренністю, я благала тоді до Бога. Закликаючи до Нього про допомогу, я просила почути і допомогти всім нам, обіцяючи на заміну робити все можливе, аби хоч якось допомогти і полегшити наше перебування у відділенні, просячи зцілення як для своєї дівчинки, так і для всіх дітей в цілому. Потім уже, згодом, міцно бравшись за руки з усіма мамами, ми молилися всі разом, усім відділенням. І Господь почув наші молитви, Він почав посилати нам людей, які відкрили свої серця для дітей та батьків всього відділення.
Так тоді, як те самоорганізовано і потихеньку, з людьми, які вже знали і пройшли таку ж проблему, нам вдалося тоді відкрити – БО “Дім милосердя Вiфесда”, пізніше перейменовану на – БФ “МОЯ НАДІЯ” на згадку про мою донечку, яка вже тоді була волонтером – помічником. І перше, що нам тоді вдалося – це зробити та обладнати дитячу кімнату, якої на той час зовсім ще не було у відділенні.
Зовсім потихеньку, завдяки допомозі багатьох спонсорів, нам вдалося зробити та обладнати кухню для мам, на якій вони вже могли господарювати та готувати їжу для себе та своїх дітей. Закуповували на кухню крупи, всі необхідні продукти на всіх, і якщо надходили новенькі іногородні чи Київські, то вони вже не залишалися голодними, а в будь-який вільний час могли приготувати все, що їм хотілося. Потім купили та встановили пральні машини, холодильники, плазмові телевізори, кондиціонери у палатах, потім пішли ремонти, вікна.
Тоді в нас було все зовсім інакше, не за нас хтось вирішував, а вирішували ми самі, куди направити зібрані фінанси, що і як, скільки і кому. Ми всі дружно, в єдності збиралися з мамами всі разом і радилися, що зробити найголовніше, яка дитина наразі має гостру потребу, щоб благословити її зібраними грошима та головним нашим завданням – було створити у відділенні затишок та дружну, сімейну обстановку. Ми дуже намагалися зробити все необхідне для повноцінного перебування батьків з їхніми хворими дітьми в лікарні, і завдяки багатьом однодумцям та помічникам нам це зробити вдалося.
У фінансовій допомозі на лікування дітям було тоді дуже важко, адже тоді ще волонтерство не було настільки розвинене як сьогодні, все тільки починало зароджуватися, тому всі ми могли розраховувати тільки на свої сили та допомогу своїх близьких та рідних. І всі батьки справлялися з усіма труднощами, усіма можливими і не можливими силами, тому що ми розуміли, що насамперед – це наші діти і нам їх треба рятувати, як у решті й сьогодні це роблять багато батьків.
У нас тоді не стояло питання – немає грошей, немає лікування, ми шукали різні можливості самі, і якщо навіть були такі, що набирали ліки в борг, то самі його потім і віддавали, але не вішали їх усвідомлено на зовсім чужих їм людей, ми не могли собі такого дозволити, права такого не мали, як, втім, і сьогодні такого права немає ні в кого.
Тому, коли я бачу сьогодні скільки людей відгукується і приходить до міського відділення на Верховинну – 69, щоб допомогти їм, позайматися з ними та всіляко підтримати наших діток та їхніх мам, у мене виступають сльози радості та стискається серце від такої активної участі в житті. цих дітей.
Майже щодня, до них у відділення, приходить багато різних волонтерів, які щиро служать їм своїм часом, увагою та дарують їм своє кохання. Кожен із них, роблячи свою справу, не заради похвали чи людської марнославства, загалом робить свій дорогоцінний внесок у порятунок цих дитячих життів. Так, у черговий раз, зібравшись разом із дівчатками та хлопчиками волонтерами, ми знову з’явилися у нашому відділенні.
Це люди – майстри своєї справи, вони вже не вперше відвідують наше дитяче відділення, щоб подарувати свято та настрій як дітям, так і їхнім мамам. Їм вдалося порадувати всіх мам та дітей новими зачісками, макіяжем та розписаним манікюром. Це було маленьке свято для душі і головне, що у всіх воно виходило з найчистішого та найщирішого серця, що є найважливішим і найплодоноснішим.
Був і подарунок – сюрприз на честь лютневого іменинника – це шоколадний фонтан, який багато дітей побачили вперше. І це треба було лише бачити їхні обличчя! Це була і радість та захоплення та подиви та солодкі вимащені у шоколад радісні обличчя!
До всього цього були і подарунки, від наших партнерів БФ “Свята Софія”, були і спілкування з дітьми та з їхніми мамами. І щоразу, коли мені доводиться дивитися в очі цим дітям та їхнім мамам, перше, що хочеться мені – це ніжно їх обійняти і подарувати їм надію, вислухати їхній біль, дати їм відкритися і виговоритися, щоб їм стало хоч трохи легше, і я роблю це. Вони знають, що я можу зрозуміти їхній біль і їхню проблему, тому і сліз своїх не приховують, а коли вже доводиться прощатися і я чую – “ось ми поговорили, і мені нібито і легше стало” … і тоді дякую Богові за те, що день цей був мною прожити недаремно, і все, що я змогла їм віддати, Господь у силі оновити і наповнити мене ще чимось більшим, невідомим і не зрозумілим для мене.
Не дарма ж говорити в слові Його: “Сповідайтеся один перед одним, щоб зцілитися”, – і це працює, їхні серця зцілюються, зцілюється і моє, і наповнюється ще більшою Божою силою та новою життєвою енергією… Я давно вже помітила, тому знаю, чим більше добра ми віддаємо іншим, тим більше його повертається у відповідь, і отримуємо ми його, це добро від самого Бога! І звичайно ж тільки Він один, може оновити всі наші втрачені сили, адже якби не Господь і віра, яку Він мені дарував, можливо я вже ніколи б і не змогла більше зайти в це дитяче відділення … Але слава Богу за Його допомога мені!
Головним залишається те, що з кожним таким відвідуванням щирих сердець волонтерів ці дітки ще більше стверджуються в тому, що вони не одні, що вони комусь потрібні, що є ті, хто думає про них і прийде знову і знову для того, щоб допомогти та підтримати їх. Адже саме в цьому і полягає наша з вами допомога – допомога, безпосередньо спрямована конкретно, тільки на дітей та на їх поранені серця.
І я не називаю імен усіх цих людей, які того дня подарували нашим дітям та їхнім мамам свято, їх усіх знає Господь! Але я дякую Богові за кожного з них, за кожного, хто зміг відкрити своє серце і подарувати їм частинку свого душевного тепла, увагу і турботу, і саме ту турботу, якої вони і потребують сьогодні. Молюсь за всіх їх і знаю, що Господь не залишить їх без нагороди!
І так хочеться, щоб усі фонди та волонтери, робили тільки те, що й належить нам усім робити, а не брали на себе відповідальність у повному медичному забезпеченні відділення, але насамперед відкривали свої серця для цих дітей та спрямовували свою турботу конкретно лише на них.
І дай Бог, що б з кожним роком, все було набагато краще і краще, і щоб держава нарешті почала виконувати свою функцію у всіх відділеннях України, дай Бог, щоб найближчим часом знайшли препарат, який зможе назавжди знищити цю страшну хворобу, і щоб ми з вами змогли побачити чудеса та знамення Божі – назавжди одужалих, радісних наших дітей!
І я благаю Бога, що б нам ніколи більше не доводилося бачити горе, сльози та біль наших матерів, але щоб ми завжди і скрізь могли чути здоровий і гучний дитячий сміх!
Я дуже хочу, щоб у всіх вас були живі і здорові близькі вам люди і щоб щодня ви змогли повернутися до себе додому, де вас завжди люблять і чекають!
Бережіть себе та своїх близьких!